Життя і праця Тараса Івановича Франка

У спогадах старшої доньки Тараса Франка Зиновії йдеться про талановитого сина Каменяра, наділеного не лише письменницьким та перекладацьким хистом, любов’ю до спорту, але й художніми здібностями.

З-поміж усіх Франкових дітей Тарас був найуспішнішим у навчанні: захоплювався античністю, творчістю римських і грецьких поетів, фольклорно-етнографічними матеріалами, історією римської літератури, перекладами та щиро мріяв про видання власних творів. Він був найбільше подібним до батька і не раз позував митцям для портретів поета.

Тарас Франко був безпосереднім учасником двох світових воєн, усе своє життя перебував під ковпаком радянських спецслужб, але його почуття гумору, людяність, послідовність і відданість Україні не зламала його Франкового духу.

Подаємо спогади Зиновії Тарасівни Франко, машинопис яких зберігається в родинному архіві. Матеріал було вперше опубліковано у книзі: Зеновія Франко (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М.А.Вальо. — Львів, 2003.

Життя і праця Тараса Івановича Франка

Тарас Іванович Франко – другий син в сім’ї Івана Франка. Народився він 9 березня 1889 року, в день 75-х роковин з дня народження Тараса Шевченка. За бажанням батька названий Тарасом. За бажанням матері записаний православним.

Мати Ольга Федорівна Хоружинська за національністю росіянка, походила колись з обрусілого українського роду. Народилась вона 1864 року в дворянській сім’ї в с. Борки на Харківщині (тепер Сумська обл.). Після смерті батьків опікунство над неповнолітніми Хоружинськими – Ольгою і молодшою сестрою Олександрою – здійснював дядько по матері. Брат став офіцером в російській армії і брав участь у турецько-російській війні на Балканах. В одному з боїв він був важко поранений і потрапив у госпіталь. Почалась гангрена, і потрібна була ампутація обох ніг. Від операції він відмовився і чекав смерті. Саме в той час госпіталь відвідала імператриця, якій доповіли про героїзм офіцера Хоружинського. Вона забажала поговорити з ним. У розмові запитала, чим може віддячити йому за його подвиг. Він сказав, що в нього є дві молодші сестри Ольга і Олександра, і він хотів би, щоб вони отримали належну освіту. Його прохання було виконане. Сестри на кошти цариці були влаштовані на навчання в інститут благородних дівиць, а по його закінченні – на жіночі курси при університеті, одержавши, таким чином, найвищу на той час освіту як для жінок. Коли Ольга виходила заміж за Франка, а посватав їх родич Хоружинських, чоловік сестри Олександри, викладач колегії Галана Є.К. Тригубов, з яким Франко познайомився під час свого першого перебування в Києві, літом 1885 року, у придане від батьків, згідно з їх заповітом, і від дядька вона одержала 20.000 карбованців асигнаціями. Ті гроші вона потім вклала у видання Франкового журналу «Житє і слово», на публікацію його різних наукових праць, на потреби сім’ї і, нарешті, у будівництво вілли на Понінського, 4. Незважаючи на своє, в даному випадку цілком природне, зумовлене походженням, вихованням і благодійністю царської сім’ї, царефільство, Ольга Федорівна повністю підкорилась поглядам свого чоловіка, прийняла його мову, ввійшла в коло його інтересів і допомагала йому і в підготовці та комплектуванні матеріалів до журналу, і в оформленні його фольклористично-етнографічних студій, і в перекладах іншомовних праць. За її безпосередньою участю здійснювалась кольпортація напівлегальної і навіть нелегальної антимонархічної літератури з Росії. Вся ця її допомога послабла, а потім зовсім припинилась тільки тоді, коли в неї проявились перші ознаки нервового захворювання.

Дитинство Тараса, як і інших дітей сім’ї Франків – Андрія, Петра і Ганни, проходило фактично в колі сім’ї і родини батька.

Тарасові, як це мені відомо з його власних розповідей, з дошкільного періоду запам’ятались виїзди на літо цілої їх сім’ї в підгірські села і зокрема в рідне село батька – Нагуєвичі. З перебування в Нагуєвичах гостро врізалась в пам’ять одна картина: тато на руках вносить до хати закривавленого Андрія. Його каменем по голові вдарив, пробивши череп, сільський хлопець – син крамаря. Андрій знепритомнів, облився кров’ю. Далі нашвидкоруч організована  примітивна медична допомога, постільний режим, і наслідок удару  – епілепсія на все життя. У школу Андрій пішов з запізненням, аж у 9 років разом з Тарасом, який мав виконувати і роль няньки на випадок припадку хвороби. Вчились вони разом, навіть сиділи поряд на одній парті. Андрій вчився непогано, хоч, звичайно, в успішності набагато поступався молодшому братові.

Вже в гімназії визначились наукові інтереси Андрія і Тараса. Це була філологія і, зокрема, класична. Хлоп’ячі зацікавлення,  а також хвороба Андрія, привели обох хлопців у гімнастичний зал спортивного товариства «Сокіл». Далі систематичні заняття в кількох секціях і професіоналізація в таких видах спорту, як гімнастика, теніс, плавання, потім веслування, класична боротьба, і легка атлетика. Практичне оволодіння тими видами спорту привело пізніше і до теоретичних їх викладів. Звідси статті і навіть підручники Тараса Франка з гімнастики («Руханки»), звідси і його другий фах – фізкультура.

Сім’я Франків до того, як вселилась у власну хату в 1902 році, жила на різних квартирах. Чомусь найбільше запам’яталась моєму татові трикімнатна квартира на вул. Крижовій, 12. Згадував у ній «дитячу» кімнату з великим прямокутним столом, з лампою під абажуром на ньому. За тим столом діти – школярі, а потім гімназисти, готували уроки. У сусідній кімнаті за письмовим столом, який завжди був завалений книжками, журналами і газетами, працював батько. У третій кімнаті, де спала мама, зупинялись приїжджі з села і гості, а останніх завжди було повно. Із них в памяті залишився тільки візит Лесі Українки (1894, 1901).

До цікавих і таких, які запам’ятались моїм батьком, епізодів його гімназійного життя, епізодів, як часто переповідались зі сміхом (трагічних чи просто сумних подій мій тато згадувати не любив), належали епізоди, зв’язані з досить гумористичною фігурою «професорського» складу гімназії – І. Верхратським. Цей відомий дослідник ботаніки і діалектології був колись вчителем Івана Франка,  а потім його дітей. На старості років він був трохи глухуватим і позбавленим пам’яті до обличь та прізвищ і в той же час неймовірно скрупульозним та педантичним. Будучи сам сином священника, він якось набожно ставився до таких же дітей священників. Опитування учнів проводив у суворому алфавітному порядку, при тому опитуваного завжди викликав до свого стола. Слабості «професора» Верхратського добре знали всі учні гімназії і, зрозуміло, використовували в своїх цілях. Ніхто особливо не заучував уроків і готувався тільки тоді, коли підходила його черга відповідати. Оскільки при опитуванні могли бути запитання і з попередніх уроків, то щоб надто багато не виучувати опитуваному, клас для всіх готував «екстрену» допомогу. На передні парти сідали «штатні підповідачі» з розкритими підручниками і зошитами, вмить знаходили потрібну відповідь і напівголосно підказували її опитуваному. Інколи траплялись «накладки»: опитуваний чогось недочув і перекрутив. Йому загрожувала «двійка». У таких випадках весь клас, виручаючи товариша, дружно кричав: «Це ж син священника». Як правило, це допомагало. Одного разу у становище учня, якому загрожувала «двійка2, потрапив Андрій. Клас поспішив на виручку і одностайно загорлав: «Це син священника». Але Верхратський відразу збагнув обман і накинувся на клас зі словами: «Мовчіть, я добре знав його батька Івана Франка».

З тим же Верхратським була друга історія. Однокласник мого тата Юрій Гошка, знаючи, що його черга відповідати на уроці, попередив клас, що почувається погано, відповідати не зможе і попросив не видавати його присутності на уроці. Коли вчитель викликав його, всі мовчали. Верхратський тоді знайшов у журналі місце парти, за якою мав сидіти Гошка, підійшов туди і запитав самого Гошку і його сусідів, хто є Гошка. Одержавши від усіх відмовну відповідь, записав у журналі, що «Ю.Гошка відсутній на уроці ботаніки» (такий запис тягнув за собою організаційні висновки). При перевірці достовірності того запису класний керівник від усіх учнів отримав свідчення про те, що Ю. Гошка нікуди не відлучасвся і на уроці був і що запис Верхратського викликаний тільки незнанням ним учнів. Гошка був урятований.

Згадував мій тато і такий епізод з того ж часу. Одного вечора діти, як завжди, за столом готували уроки. У їх кімнату ввійшов батько і, обдумуючи якусь статтю чи вірш, став у задумі розміреним кроком туди й назад розходжувати по кімнаті. Спочатку діти мовчки мирились з тим, а потім Петро, не витримавши, промимрив: «Ну й заходився тато ходити, здалась би Сибір неісходіма». Батько почув це, розсміявся і вийшов.

У памяті малого Тараса залишились і ті, по-дитячому фрагментарні, часто відновлювані в уяві нагадуваннями про них мами картини гоніння на Франка: той манекен з подобою Франка, який на реквізитній шибениці був підвішений перед вікнами їх мешкання, той постріл з-за рогу вулиці у Франка в момент, коли він вмощувався біля дітей на драбинястому возі, яким мав відправитись на літній відпочинок на село, ті написи на парканах «precz z Frankiem», хвороба матері у якої в результаті нервових потрясінь з’явились симптоми маніакальної боязні людей і врешті захворювання батька – тимчасова втрата зору.

Радісними зате були спогади про святкування 25-річчя літературної діяльності І. Франка. Запам’ятались гості, що прибули на ювілей, квіти і вінки, якими засипали ювіляра, той настрій шанобливості та сердечності, яким пройняте було це святкування, і особливо та, неспівмірна дійсним заслугам, істинна скромність і введена в рамки звичайності та буденності самооцінка ювіляром своїх заслуг. А вінок з лаврового листя, що ним нагородили ювіляра студенти університету, здався Франкові надміру олімпійським, тому і дістав утилітарне застосування. На моє запитання, куди дівся цей вінок, мій тато відповів: « А мама весь лавровий лист використала для борщу».

Завжди з усмішкою розповідав мій тато, як їх мама пошила їм, хлопцям, гімназійну форму з непомірно високими стоячими комірцями, як для «довготривалості» пришила до курток надмірно довгі і цупкі вішаки, які потім стирчали з-під комірця і які ніяк не можна було приховати, як нашивала яскравоколірні латки на порваних ліктях чи кишенях, проти яких не можна було протестувати і з якими доводилось ходити, наражаючись на насмішки однокласників.

У 1907 році тарас Іванович з відзнакою закінчив гімназію. На матуральному свідоцтві найвищі оцінки з класичних мов супроводжувались ще й додатковою позабальною характеристикою «з великим замилуванням вивчав ті предмети». Як державний степендіат Тарас Іванович був посланий на навчання у віденський університет по спеціальності класична філологія. У Відні він пробув всього один рік. Повернутись до Львова примусила хвороба батька. У 1909 році йому довелося терміново виїздити до Хорватії (у тексті помилково вказано Італія) в курортну місцевість Ліпік, де в санаторії лікувався І. Франко, з тим, щоб негайно забрати недужого батька, депресивний стан якого викликав серйозні побоювання.

Дальше навчання Тарас Іванович продовжував у Львівському університеті, який закінчив у 1913. Вчився у ньому разом із братом Андрієм, який водночас виконував функції секретаря батька, паралізованого на праву руку, і під його диктування записував «Нарис історії української літератури», який вийшов друком у 1910 році, та інші праці.

До завершення своїх студій Андрій не дожив. Смерть прийшла цілком несподіввано, майже напередодні одержання диплома. Після чергового заняття з гімнастики, 16 квітня, Андрій повернувся додому і, поскаржившись на біль голови, ліг спати. А ранком застали його в постелі мертвим. Раптова смерть сина надзвичайним болем пройняла серце матері, її психіка не витримала, і розум потьмарився. Хвора стала нестерпною для оточуючих, і її в грудні 1914 року довелося відправити в божевільню на Кульпарків. Ще перед тим Іван Франко дочку Ганну відправив до Києва до тітки Олександри, у якої вона пробула до закінчення війни.

Після закінчення університету Тарас Іванович влаштувався на свою першу роботу вчителя класичних мов і літератур в гімназії у Станіславові. На той час припадають перші його спроби в галузі переспіву творів грецьких і римських поетів, які вийшли окремою книжечкою «З чужої левади», і оригінальних поетичних творів: «Старе вино в новім місі», «На крилах гумору» (1913), та «Збиточний Амор», яка вийшла аж тільки в 1918 році, переклад комедії Арістофана «Хмари» (надрукована в 1918 р.), праці з гімнастики («Руханки»). У цьому ж році було розпочате написання праць «Нарису історії римської літератури», які були завершені аж після Першої світової війни. Друком вийшла з них у 1921 році тільки друга праця.

З настанням війни Тараса Івановича як людину з вищою освітою забирають офіцером в австрійську армію і посилають на італійський фронт. У першу свою відпустку, у грудні 1915 року, він приїхав до Львова і тут, у військовому шпиталі, відвідав важко хворого батька. Розмова, незважаючи на наміри сина підтримати в тата надію на видужання і викликати бадьорий настрій (для того розмову намагався вести у жартівливому тоні), все-таки вийшла сумною, з відчуттям наближення смерті. З неї запамятались синові тільки оптимістичні передбачення щодо долі українського народу і щодо долі власних дітей ( і ширше, долі наступних поколінь), які за словами Франка, в спадщину від нього одержать таке велике духовне багатство, що його вистачить і для онуків і для правнуків. Це була остання зустріч з батьком. У червні 1916 року з тижневим запізненням на італійський фронт прибула німецька газета, в якій крупним шрифтом повідомлялось про смерть великого українського письменника Івана Франка. Синові так і не довелося в останню путь провести свого великого батька. З його смертю закінчився той період у житті Тараса Івановича, який, усвідомлював він те, чи не усвідомлював, проходив під дією того невидимого, але відчутного випромінювання гігантського духу батька і в атмосфері його інтересів, яким, здавалось, нема границь. І навіть будні з їх дрібними клопотами і що більше тривала невиліковна хвороба, у призмі якої мліє велика людина, переносячись із світу безсмертних поривів духа у світ короткочасних потреб тіла, не змогли приглушити відчуття його величі і того синівського пієтету до батька, який і залишився на все життя.

В останній рік війни, в лютому 1918 року Тараса Івановича перекидають на східний фронт, де він потрапляє в полон до російської армії. Як полонений він працює на ремонті залізничної колії у Москві, а влітку того ж року після закінчення війни переїздить у Харків, де відразу включається у культурне життя Радянської України. У Харкові він працює журналістом і перекладачем у виїзних тодішніх редакціях і періодичних органах, де друкує свої вірші, переспіви, статті, рецензії, в тому числі на «Червону зиму» В. Сосюри, і працівником Державного видавництва, для якого здійснює переклади з творів К. Маркса. Певний час він читає лекції з німецької мови та літератури для літпрацівників, а потім на курсах українських червоних старшин. З Харкова у справах Державного видавництва виїздить у відрядження до Одеси.

У середині 1922 року на прохання і за клопотанням матері, яка, трохи одужавши, виходить з лікарні, він, переборовши рогатки явних і уявних кордонів, тобто різних формальних перешкод з боку польських властей, повертається у Львів. І відразу одружується зі своєю нареченою Катериною Іванівною Фалькевич, осиротілою дочкою бобрецького службовця, з якою познайомився у січні 1918 року на офіцерському балу під час постою в м. Бібрка саме перед відїздом на російський фронт і з якою всі наступні чотири роки вів листування. Дружину привозить у Львів і поселяється з нею у родинній віллі на Понінського, де живе вже з дружиною брат Петро. З 1922 по 1929 рік він працює вчителем грецької і латинської мови у львівській («академічній») українській гімназії, а в 1929 році його переводять у м. Ряшів (Жешув), де він влаштовується вчителем фізкультури в одній із польських гімназій ( у Ряшеві українських шкіл не було, хоч українського населення в місті було принаймні 5%, а села кругом були суцільно українські).

Сім’я його зростає. Перша дочка помирає відразу після народження, а далі троє дітей – найстарша Зеновія 1925 року народження, друга Дарія з 1926 року і син Роланд з 1932 року.

З 1929 року Тарас Іванович працює у Ряшеві і регулярно кожні два тижні приїздить до сім’ї, яку залишає у Львові, поки в 1932 році не перевозить її до Ряшева. У Ряшеві одну кімнату своєї квартири відводить для читальні української громади. У ній регулярно проводяться літературні вечори, зокрема в дні Шевченка і Франка, готуються і ставляться українські п’єси і водевілі, працює читальний куток, який тато постачає українськими періодичними і неперіодичними виданнями.

Відсутність українських шкіл примушує батька через два роки перевезти сім’ю знову у Львів, а самому чекати позитивного розв’язання свого клопотання про переведення до Львова чи іншого міста Східної Галичини. Тим часом задоволення клопотання затягується. У 1935 році Тарас Іванович готує магістерську дисертацію «Лис Микита. Аналіз поеми І. Франка» у плані порівняння її з  «Рейнеке Фукс» Й. В. Гете та з іншими, зокрема польськими, обробками цієї теми, яка, однак, не  захищалась, хоч і вийшла в 1936 році у видавництві НТШ окремою книжкою.

Ухвала Міністерства освіти Польщі про переведення Тараса Івановича до Станіславова приходить у липні 1939 року, тобто напередодні Другої світової війни. З цим призначенням тато відразу їде в Станіславів, наймає там квартиру і підготовляє переїзд сім’ї. Події вересня-листопада того року відтягують переїзд сім’ї аж до грудня.

Памятаю, що навіть виступ про Івана Франка він почав з обігрування слова «родич», що в галицькому мовленні означало «батьки», а не «свояки» (слово «батьки» в літературному значенні ще не адаптувалось, хоч і вводилось для літературного вжитку). Він почав так: «Мої родичі, виразно родичі,  а не батьки, бо і мати була, а батько лиш один…» і в такому грайливому тоні провів весь виступ. Потім цей виступ переказувався з уст до уст і довго існував у розповідях людей як своєрідний «апокриф».

З 1939 по 1941 рік Тарас Іванович працює вчителем російської мови та літератури в школі – колишній гімназії №1 і водночас наставником шкільного гуртожитку – колишньої священичої бурси, маючи ще й громадське доручення народного засідателя в суді. Як учитель батько завойовує загальну повагу і симпатію серед учнів, колег та інтелігенції міста насамперед своєю порядністю і товарискістю, своєю чуйністю і доброзичливістю, а відтак – своєю гумористичною вдачею, тобто почуттям гумору і здатністю дотепно висловлюватись. На загальношкільні виступи мого тата завжди сходилось стільки учнів, що важко було протовпитись. У залі панувала абсолютна тиша, бо ніхто не хотів пропустити ні одного слова з його виступу, а що голос його був тихий, незвучний, кожен намагався протиснутись і зайняти передні ряди. Майже кожне висловлення його виступу супроводжувалось реготом слухачів.

На початку війни 17 липня 1941 року після тривалої хвороби нирок помирає його мати Ольга Франко. Добираючись вантажною машиною зі Станіславова, Тарас Іванович не встигає на похорон. До Львова прибуває на 4 години після похорону і складає квіти на свіжу могилу.

У час  німецької окупації батько працював вчителем німецької мови та літератури в торгівельній гімназії.

З закінченням війни починається для Тараса Івановича новий період його життя – період наукової діяльності. Наприкінці 1945-го він разом з сімєю повертається до Львова, де влаштовується викладачем класичних мов у Львівському університеті імені його батька. Тут він виготовляє праці «Енеїда» Вергілія і її травестії» та «Краса мови», які не були надруковані, а також статті з класичної філології і, зокрема, – на тему: «Праці І. Франка в галузі класичної філології», окремі з них були опубліковані. У 1948 році Тараса Івановича призначають директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. На цій посаді він працював до червня 1949 року. Праця в музеї наштовхнула тараса Івановича  на написання споминів про батька, які він у той час і розпочав, а також – на малювання картин як ілюстрацій до них.

А він залюбки займався і живописанням, звичайно, як любитель, малюючи акварельні, а згодом масляні картини в стилі примітивізованого натуралізму й імпресіонізму. У той час він створив картини на теми творів Франка і ряд біографічних, портретних та жанрових образів батька.

У серпні 1950 року Тараса Івановича разом з сімєю переводять до Києва на посаду наукового співробітника і завідувача бібліотекою І. Франка в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Тут у відділі рукописів він працює над упорядкуванням та відчитуванням рукописної спадщини І. Франка і бере активну участь у підготовці чотирьох томів його «Літературної спадщини». Водночас він виготовляє монографію на тему «Іван Франко і Борислав», яку в 1953 році захищає як кандидатську дисертацію.

До 100-річчя з дня народження Івана Франка завершує книгу спогадів «Про батька» (статті, спогади, оповідання), яка виходить у 1956 році і потім витримує ще два видання, одне з яких в перекладі на російську мову. У тому ж році друкує ряд статей про батька, працює консультантом кінокартини «Іван Франко»,  виступає з численними лекціями в різних авдиторіях і з різних трибун.

У 1962 році він хоронить свою дружину, яка на 66-му році життя померла від раку, а в 1963 році виходить на пенсію, не припиняючи літературної роботи. Виготовляє переклад з польської мови повісті Й. Лозинського «Око пророка», яка виходить друком у 1964 році, здійснює поетичний переклад поеми Гощинського «Канівський замок» (досі ще не побачив світу) та поетичний переклад твору німецького поета Віланда «Оберон»,  який за літературною редакцією В. Лісняка вийшов 1972 р., вже після смерті Т.Франка. Крім того, батько писав та видавав друком й оригінальні твори – збірку гумористичних оповідань «Вздовж і поперек» (1965) та дидактичних – «У мандрівці століть» (1969), статті-спомини про В. Гнатюка, О. Мишугу, Лесю Українку, виступав також в періодичних виданнях з літературними статтями. Залишив ряд оповідань та нарисів, які чекають ще свого редактора та видавця. Свого цінителя чекає і його досить значна аматорська образотворча спадщина.

В останні роки життя двічі відвідує його сестра Ганна, яка, на його запрошення приїздить з Канади до Києва, вперше – на три місяці у 1968 році, а вдруге – 1971 року – на прощання з ним перед його смертю.

Життя Тараса Івановича обірвалося на 83-му році 13 листопада 1971 року. Поховали його на Байковому кладовищі біля його дружини, де він і заповів собі місце ще при житті.

Тарас Іванович був людиною лагідної вдачі, відкритої і чутливої душі, людиною, наділеною почуттям гумору і природним хистом до мистецтва. Понад усе цінував він працю, при тому фізичну, і розумову. Праця була потребою і задоволенням його життя. Любив людей і любив розмовляти з ними, розмовляв правдиво, одверто і щиро, ділячи з ними і свої, і їхні радості та горе. Ця щиролюдська прямота і сердечна доброзичливість здобували йому симпатії і залишили добру пам’ять про нього у людей.

Київ, 23 листопада 1975.

Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка