Ольга Франко
(Спомин)
Серед тисячних жертв насильної смерті й серед кипучої радості з нагоди відновлення державності майже непомітно пройшла серед української суспільності вістка про смерть дружини великого українського письменника Івана Франка. Померла старенька? Деякі не знали, чи взагалі живе ще. Але четверо дітей для громадянства виховала і згадка, бодай від сина, належиться.
Яка іронія долі! По визволенні української землі від російської інвазії помер в 1916 році Іван Франко, і так само померла в 1941 році його дружина Ольга. При їх смерті коло них нікого з дітей не було…
Ціле життя Ольги з Хоружинських Франкової було пасмом непорозумінь і прикрощів. Уродилась на межі Полтавщини і Харківщини, в домі титулярного радника і дрібного землевласника. Земля була і є чисто українська, а дух у родині віяв російський. До того ще бабця, особа самовладна і капризна, плекала великопанські традиції. Ольга, змалку хоровита і чутлива, зростала в дуже численній родині, вчилася в Харкові в інституті благородних дівиць, а пізніше на курсах в Києві, де бувала в родинах українських діячів, як Житецький, Лисенко, Ігнатович і запізналась з поступовими, демократичними ідеями. Вийшовши заміж за галицько-українського письменника, переїхала жити до Львова й роками не могла зжитися з нашим середовищем та українською суспільністю. Не знала мови, нехтувала галицькими товариськими формами, не признавала моди і разила поведінкою дещо за сміливою.
Спочатку співпрацювала із своїм чоловіком, видавала журнали, була зайнята в експедиції. Потім прийшло четверо дітей, які забирали багато часу і праці, виснажували нервову систему. Сама провадила кухню, сама нераз виїздила з дітьми на село, щораз інше. Любила над усе конфітури, і вміла їх смажити. І дітей страшно любила… І «тратила» одно по одному. Найстаршого сина Андрія забрала смерть, дочку взяв зять і повіз десь аж за Карпати, двох дальших синів «забрали» невістки. Скільки з того було жалів, нарікань, сварок! Перебута тяжка операція підточила і так слабе здоров’я Ольги, мутився розум, родинні потрясення, роз’їзд дітей, три війни звалили стареньку на ліжко. Але відваги не тратила. Підчас нальотів німецької авіяції на Львів в 1939 році ніколи не ховалася до пивниці, не затемнювала вікон, не зміняла мешкань. Приходом червоних не тішилась, ця Росія з жидами зовсім їй не подобалася. Прийшли раз з братом Петром два партійні «достойники» відвідати жінку великого «пролетарського» письменника. Мати сміливо критикувала жидівські порядки, а про одного з вожаків сказала, що має осляче лице…
Але життєві сили старенької добігали до кінця… Лежала самітньо на горі в музею ім. Івана Франка, не могла вже писати, переглядала малюнки сина… Вибух війни 22 червня дуже затривожив її. Синова приховувала правду, і тому розрив бомб уважала за землетруси. Незадовго большевики забрали і вивезли сина Петра. Раз-у-раз допитувалася: «Де Петрусь, чому не приходить Петрусь?» Нарешті… тихо заснула в ніч на 15 липня.
Спить вічним сном, похована в окремому гробі, 10 кроків від мужа Івана. До гробниці Великого Каменяра годі було знайти отвір. В.І.П.
СИН
