Тарас Франко: Спогади про батька

У 86 випуску збірника наукових праць “Українське літературознавство” директор Інституту франкознавства, професор ЛНУ ім. Івана Франка Святослав Пилипчук републікував і зробив аналіз маловідомого спогаду Тараса Франка про батька, який 27 травня 1941 року, напередодні 25-річчя від дня смерті Івана Франка, було опуліковано на сторінках “Літературної газети” (№ 22 від 27 травня 1941 року).

З люб’язної згоди автора ми подаємо оригінальний текст Франкового сина (стилістику й орфографію збережено. — Ред.)

 СПОГАДИ ПРО БАТЬКА

Я прийшов на світ у Львові, в будинку по вулиці Зиблікевича, ч. 10. Пізніше наша родина переселилася на Костелівку, передмістя Львова, й замешкала по вул. Глибокій. Але моя пам’ять не сягає так далеко. Я не мав ще тоді чотирьох років. Пам’ятаю себе щойно з того часу, як ми перепровадилися на вулицю Хрестову та зайняли просторе помешкання в партері.

Малий чоловік є сам для себе світиком і наперед мусить з’ясувати, де він є і що коло нього діється. Отож, я завважив, що я не сам, а є старший брат Андрій, менший – Петро, та й у візку щось мале верещить і поночі дереться, спати не дає. Той “ребйонок” (як казала моя мати) виявився пізніше молодшою сестрою, Гандзею. Всією дітворою піклувалася увесь день мати – Ольга, худа, чорноока, метка, яка засипувала нас потоками пестливих, російських слів, часом кричала. Була ще старша помічниця, яку ми кликали “баба”. Батька з тих наймолодших років я не тямлю добре. З життєпису знаю, що батько в 90 рр. працював у редакції “Кур’єра Львівського”, польського селянського часопису.

З того часу вбилося мені в пам’ять чудне назвисько Вислоуха, одного зі співробітників згаданої газети. Батько зарання, коли ми ще спали, виходив до редакції, і ми бачили його тільки при обіді, а потім ще при вечері. Батько не мав часу займатись нашим вихованням, все спадало на матір і виснажувало її й так невеликі сили.

З наймолодших літ пригадую собі, як я йшов з батьком вулицями міста увечері, а в усіх будинках вікна були рясно освічені і визирали з них фотографії якогось пана з бакенбардами. Тато казав, що це ілюмінація, а той пан – австрійський цісар. І справді, тоді Франц Йосиф I приїжджав до Галичини, відвідав Львів та інші міста, але для українців мав лише сакраментальні слова: “Адіє майне геррен”. Потім я ще був з татом на краєвій виставі, що примістилася в Стрийському парку. Батько цікавився перш за все виробами української народної творчості і на них звертав нашу увагу, поясював, хвалив. Крім того, батько співпрацював при виданні альбому всіх порід риби. Від часу вистави висіли у нас на стінах усіх кімнат автентичні малюнки риб у природних барвах, в чорних рамах, під склом. Сам тато змалку був і до старості залишився завзятим рибалкою. Замолоду привчав нас плести штудерні, з густими очками сіті різної форми на загибель риб’ячого роду. Коли тато бував з нами часом на літніх канікулах, то цікавився передовсім рибальством. З того часу вбилися мені в пам’ять фахові слова: “сак”, “бовт”,“волок”, “в’ятір”, “клень”, “марена”, “підуства”. І я не раз з братами, за вказівками покійного батька, налазився у воді за рибою, але якось я не злюбив того ремесла.

Тарас Франко. “Іван Франко в річці Колодниці коло села Завадова (Стрийського району) ловить сачком отруєну рибу” Акварель. Львів, 10 листопада 1948 – 1 січня 1949 рр.

Ми всією родиною виїжджали на літні канікули в різні місця. В околиці міста Стрия ми проживали в селі Завадові, а раз у Голобутові. В Завадові ми жили в селянина Дергала, але що в хаті було повно дітвори, ми переселилися до сусідньої просторої хати німецького колоніста Мінцера. Недалеко за селом тато знайшов малу й непоказну річку Колодницю і завважив, що в ній пребагато риби. Поїхав до Стрия і купив там жменьку якихось чорних горішків. Дома мати замісила трохи тіста, тато взяв малий сачок з держаком і плетений з лози кошик на рибу і в гарний, погідний день ми польовою дорогою й стежками між збіжжям вибралися на річку. Тато потовк на камені горішки надрібно, замісив у тісто і, йдучи берегом, кидав у плесо рибі зрадливу поживу. Ми за той час купалися і вчилися плавати. За якусь годину батько покликав нас ловити рибу. В однім плесі плавали поверх води величезні клені, марени й підустви якось чудно: крутилися й прибивалися до берега. Тато поважно ходив берегом і сачком на довгім держаку легко й зручно підбирав сп’янілу рибу. Ми, діти, пакували її до коша. Я з братом ніс такий кошик з рибою на дрючку до станції. Стрінули нас селяни й один з них сказав: “Двох несе, бо одному ніщо”.

З тією рибою мати мала потім клопіт: треба було її варити, смажити чи маринувати. Ще більша морока була з грибами, яких батько приносив не раз силу-силенну, коли ми виїжджали на літо. Бували ми в Яйківцях, Циганах, кого Борщева, Дидьовій над Сяном, в Довгополі на Гуцульщині, в Криворівні. По всіх тих селах тато лазив за грибами і всюди мати за них сварилася.

Батько ніколи не надавав ваги дрібницям. Коли мати нарікала, що цукор подорожів на 2 центи, або що 1 кг, хліба коштує аж 22 центи, замість 20, – батько зневажливо махав рукою і казав: “пусте” або “дурниця”. Це були його улюбені слова. Батько з природи був оптиміст, любив гумор і погідний настрій.

Батько писав до пізньої ночі, а по полудні любив задрімати на канапі. Чернеток не признавав, лише чистописи і ті рідко креслив. Письмо мав нерозбірне, грубе, мале; чорнило – дуже чорне – купував у крамниці Бромільського цілими півлітровими пляшками, пера вживав спеціальні – чорні, м’які. Ідею нового твору обговорював з матір’ю, яка фігурувала як видавець журналу “Житє і слово” та деяких брошур; писав диспозицію, потім сидів так довго днями й тижнями, аж поки твір був викінчений. Недокінчених творів лишав мало. Часом читав нам, малим, частини прозових творів чи поетичних, які могли нас цікавити.

Дома, у Львові, цілий рік була гармонія. До батька заходили селяни й робітники, одинцем і гуртами, шукаючи поради, потіхи, допомоги, нічлігу. Тато з усіма розмовляв, приязно радив, заохочував, відмовляв, наділяв книжками. Петенти були виборці і правовиборці, коли він кандидував на посла, однак через тодішні великі виборчі шахрайства провалився двічі. Приходили перші організатори соціалістичного руху, а пізніше радикальні; проживали у нас Вітик, Новаківський, Думка. Приїжджали не раз з далеких сторін селяни, передплатники, дописувачі, полемісти, співробітники редакції, приходили складачі з коректою, переплетники з книжками. Часом приходили дистинговані і знуджені дами і допитували, яка ціль життя. Тато при обіді не раз обговорював з матір’ю політичні і редакційні справи, з яких ми, діти, мало що могли второпати, часто кепкував з деяких відвідувачів або жалувався, що забирають йому дорогий час.

Головний засіб визволення трудящих спід гніту капіталістів батько бачив в організації мас для боротьби проти визиску. До тої справи і сам особисто прикладав руку, часто виїжджав на провінцію, в міста і села, скликав віча, виголошував промови, повчав людей, заохочував. Ходив до робітничих товариств.

Деякий час тато пролежав у затемненій кімнаті, хорий на очі. Всі кімнати були розташовані в одній лінії і нам не вільно було через татову кімнату проходити до кухні. Це було невигідно й прикро. На щастя, воно не довго тривало.

Бували в тата також земляки з Великої України, революціонери.

Десь під кінець літа 1897 р. спровадився до нас на мешкання Юрій Тобілевич, син славного драматурга Карпенка-Карого. Він привіз листи від свого батька й наша сім’я без довгих балакань прийняла його на мешкання. Ми з Юрієм – студентом політеніки – швидко заприятелювали і займалися з ним руханкою. Сам він вправлявся досить важкими гантелями і нас, хлопців, привчав до гімнастики. Початків тої штуки навчила нас мати. Батько також не занедбував фізичного руху, вправлявся тягарцями до пізньої старості і всіх дітей заохочував до руханки й спорту, що пізніше мали стати їхнім джерелом заробітку. Ю. Тобілевич скінчив у Львові політехніку, поїхав інженером на схід і працював десь у Сибіру.

Десь коло 1900 р. тато заходився будувати власну віллу коло Стрийського парку, на глинястій ще тоді вулиці Понінського. Згоджено інженера, майстри й робітники викорчовували в старім садку на горбику груші й яблуні, викопавши рови на фундаменти й льохи, і в сльотний день, у болото, спустили наріжні каменюки. Роботи не виконали терміново, працювали недбало, а брали дорого, що тільки вдалося – спартачили. Хата довго сохла, виступили плями на стінах, печі курили цілими роками, каналізація не функціонувала, вхід з вулиці був стрімкий і вузький. Тато мусив затягнути в банку велику позичку на докінчення будови. З того виникали часті суперечки з матір’ю, сплата процентів щокварталу зменшувала і так невелику заробітну плату батька.

Тато мало дбав про нас, зайнятий редакторською працею Записок Наукового Товариства ім. Шевченка, але писав теж багато оригінальних творів. В непоказній віллі по вул. Понінського, ч. 4 повстав, між іншим, найбільший поетичний твір Івана Франка “Мойсей”, друкований вперше 1905 р.

Іван Франко був полемічної вдачі, як Вишенський. Дух протесту характеризує майже всю його творчість – не лише публіцистичну, але й поетичну. Та при тому мав серце чуле на людську кривду. Дошкуляв йому соціальний і національний гніт, якого зазнавав український народ.

Годину волі, визволення він передбачував, хоч не дожив до його. Він віщував майбутнє українського народу і ясно бачив його в об’єднанні українських земель у державі робітників і селян.

м. Станіслав


Ми з вдячністю приймаємо ваші теплі слова!
Ваша думка надзвичайно важлива для нас.

Вітаю! Нарешті маємо у Києві музей  Івана Франка і його родини – з чим Вас усіх вітаю! Чудова експозиція, гідна нашого Каменяра. Вражений експонатами,  а автентичні документи – вражають. Щира подяка усім, хто долучився до створення музею. Плідної Вам праці й надалі. А Роландові  Франку – многая літа!

Дмитро
Отримали величезне задоволення, поринувши в домашню атмосферу Франкової  родини. Величезне Вам дякуємо за цей музей. Його неймовірну, неповторну атмосферу хочеться пити великими ковтками. А цікаві факти про Івана  Франка і його дітей захоплюють.
Taisa Lu
Наш колектив захоплений всім що побачив у цьому чудовому музеї. Від усієї душі ми вдячні що у Києві існує такий музейний заклад, де можна пізнати непросту  історію життя Тараса Франка, а також дізнатись про Івана Франка та його родину. Екскурсія  цікава, жива, подекуди навіть дотепна. Наша група різнорідна, але всі залишились задоволені почутим і побаченим. Щиро дякуємо працівникам музею.
Наталія