Іван Франко настільки любив природу, що будь-яку вільну хвилину намагався використати для отримання нових вражень. Окрім передмістя, родина Франків часто відпочивала на селі. У таких подорожах Іван Франко поєднував “приємне” з “корисним”: там він мав змогу не лише відпочити, а поглибити свої етнографічні захоплення, зібрати значний фольклорний матеріал, налагодити соціальні контакти та знайти натхнення для літературної праці.
Зі споминів Тараса Франка
«Справжнім відпочинком для перевантаженого працею батька повинні були бути щорічні канікули. На жаль, складалося так, що батько мало користувався ними. Завжди хтось з родини мусив залишатися дома, в ролі сторожа, бо рідко траплявся знайомий, який погоджувався на два місяці берегти хату від «непрошених гостей». А подруге, в липні і серпні всі працівники редакцій хотіли їхати на село, а номери треба ж було випускати, і майже всю роботу спихали на Івана Яковича. Незважаючи на це, батько все ж іноді бував з нами на селі під час канікул. Найбільш охоче виїздив до Нагуєвичів, а згодом — до Криворівні, над річкою Черемошем. Але й на селі батько ніколи не мав повного відпочинку: сам він віз із собою цілу пачку рукописів, брав книжки, а пошта доставляла чималу кореспонденцію, коректури гранок і верстки.
Батько був радий, коли траплялася нагода фізично попрацювати на полі у господарів, де ми наймали квартиру. Найбільше він трудився на сінокосі і вчас жнив, але вмів виконувати й інші роботи. До такої праці привчав він і дітей.
Дуже любив батько ходити за грибами, в яких він добре розбирався. У ліс Іван Якович ходив босий, з кошиком у руці, іноді з паличкою. Не менше, ніж гриби, його приваблювало рибальство. Сіті виплітав сам і всіх дітей навчив цього мистецтва. Підбирав тягарці, поплавці, лагодив волок, сак, в’ятір. Вудки чомусь не полюбляв. Надто холодна вода в гірських річках не дуже заохочувала ловити рибу сітями, та інші способи риболовлі були йому не подуші.
Інколи Іван Якович не цурався далеких прогулянок; Ходили ми великим гуртом на «Писаний Камінь», близько села Ясенова. Одного разу батько спритно вибрався на стрімку скелю, знайшов там рід папороті з дуже солодким коренем і назбирав по дорозі чимало грибів. Був він також на горі Піп Іван, яка з одного боку завершує хребет Чорногори, виходив на вершину хвацько, захоплювався .красою гірського озера Шибеного, милувався темною водою глибоченного ставка під самим верхом Піп Івана. Кажуть, що, будучи в цих околицях без родини, з друзями, в Буркуті, робив ще більші прогулянки.
Перебуваючи тут і в інших місцях, батько використовував канікулярний час для збирання фольклору: записував з уст народу прислів’я, приповідки й перекази і до цього ж заохочував і нас, дітей. Він замолоду записав багато фольклорних матеріалів в рідному селі Нагуєвичі і взагалі на Підгір’ї. Нам, дітям, запам’яталося перебування батька на Гуцульщині і його етнографічні записи в горах. Деякі легенди записав він від Бурачинської і використав їх у своєму гуцульському циклі, що складається з прозових і віршованих речей. Як відомо, прекрасне оповідання М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» також узяте з гуцульського життя. Приповідки, записані на Гуцульщині, батько використав частково й тритомному Збірнику Галицькоукраїнських приповідок, виданому у Львові в 1901—1910 роках.
Всюди, де батько був з нами на канікулах, він розшукував старі рукописи та книги, розпитував про них, назбирав їх значну кількість. До народних вірувань і забобонів Франко відносився вибачливо. Як дослідник навіть і не пробував переконувати людей в тому, що вони помиляються. Його захоплювало багатство народних звичаїв. Проти «власті темряви» він не раз виступав потім в своїх вічевих промовах і будив передусім класову свідомість людей праці. Любов до народу, вшанування важкої роботи селян, «підстави нації», як він називав трудовий люд, письменник прищеплював і нам, дітям».
Зі споминів Петра Франка
«На вакації ми все кудись їздили: до Завадова (до Дергала), до Голобутова (до Корейця), до Тишівницького, а найкращі вакації переводили в горах, чудових Карпатах. Наперед їздили до Косова (до Павликів), але весь час мешкали у Печежаків на Монастирськім, потім до Криворівні (до Волянського, Якібюка, Мітчука), дальше в Буркут (який вели тоді Лакусти). Батько залюбки збирав по горах гриби, афини, гогодзи, суниці, драпаки (сніжини).
Батько любувався й комашками, збираючи їх у пляшечки та заливаючи спиртом. Дві такі пляшечки я передав до музею І. Франка. Гуцули в Криворівні (в першу чергу Якібюк) звернули були увагу батькові на «волос» — звірятко зовсім подібне до грубого волоса, грубості на 11,1 мм, довготи від 15 до 18 см, якого багато по річках та джерельцях. Твердили, що коли випити такий волос, то постане «воло». Тато назбирав тих волосів у бутилочку і завіз їх проф. Верхратському. Але проф. Верхратський не хотів вірити, щоб це мали бути живі звірятка.
В Криворівні батько поміг Митчукам купити грунтик з ліском, і за те ми мали мешкати в них усі вакації. Ми й мешкали в них до самої війни. В Криворівні батько зібрав доволі етнографічного матеріалу, записуючи пильно приповідки, оповідання (особливо про Довбуша) та пісні. Це збирання етнографічного матеріалу мало свій вплив і на найстаршого сина Андрія, і на мене. І Андрій, і я збирали теж пильно. Я особливо зібрав багато приповідок та коломийок у Нагуевичах, а цілу збірку передав, за радою батька, проф. Гнатюкові до видання.’ На жаль, видання не дійшло до завершення. Проф. Гнатюк кілька разів обіцяв повернути мені матеріал, але з різних причин цього не зробив, і матеріал залишився у його дружини.
Батько ходив радо на деякі прогулянки. З Криворівні ходив на Церкви, де знаходиться підземна печера, у якій і літом є лід, на Кичери, довкруги Криворівні. На одній з них є камінь, видовбаний посередині, де Довбуш свого часу замурував був 2—3 бербениці сороківців. Хтось щасливий постукав барткою у камінь і сказав: «О, коби був у нім скарб Довбуша». Тонка стінка каменя проломилася і знахідчик дістав цілу купу срібних сороківців. Той камінь ще в 1912 р. показував мені Якібюк, який вмів оповідати чимало історій про Довбуша та опришків.
Батько раз чи два рази був на Писанім Камені.
На Писанім Камені, мабуть, ще й досі виписане: «І. Франко». Там знаходиться і підпис Ю. Федьковича. Але найкращі вакації проводив батько в Буркуті. Там ми ходили на Лукавицю, Ватанарку, Синє Плесо, потік Добрин, Чівчин. В лісах було багато грибів, в потоках було багато пстругів, слижів та бабок. Слижів та бабок батько навчив нас ловити видельцем, бродячи в мілкій воді понижче колін та зрушуючи камінь палицею. Головаста бабка або слиж утікає і затримується коло каменя, тоді її настромлюється на «ості» або на виделець. Батько не любив ловити вудкою, зате любувався у сітках: завжди возив з собою ятері, сачки та сіті. В Колодниці коло Стрия батько ловив багато кленів та щупаків, в Голобутові — пискарів, окунів, плотиць та раків, в Яйківцях попадали й мнюхи. Щупаки ловив батько сіткою, а то й на козулю (подвійний гачок у виді якоря), на живця. Гуцули кілька разів приносили батькові головатиці. Одну дуже гарну головатицю прислав був батькові до Львова Митчук із Криворівні. В Буркуті батько щодня ходив до джерела по воду.
Всетаки і на вакаціях батько працював дуже багато. Здавалося, що провідною гадкою батька ціле життя було: «Праця, праця і ще раз праця». Найвищі похвали праці знаходимо в кількох віршах, прим., у вірші «Земле» з 1880р.:
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам в серце кривді влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
В сонеті того ж року:
Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,
Лиш в праці мужа вироблявсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
У вірші «Пісня і праця»:
Пісня і праця — великі дві сили!
Їм я до скону бажаю служить.
Коли батько заглиблювався у працю, не чув нічого більше, що коло нього діялося. Батько працював невтомно за одним присідом 5—6 годин. Короткий перерив на обід — і батько працював до вечері, а по вечері до пізньої ночі. Батько інколи ходив з нами до театру. Першою виставою, на якій батько був з нами, було «Зачароване коло», потім «Ясь і Малгося» у міськім театрі, Я мав тоді п’ять літ і не ходив ще до школи. Останньою виставою був «Пер Гюнт», коли батько був уже хворий. Батько не висидів до кінця. Спів Ази так зворушив батька, що прийшлось відвезти його додому.
Коли я мав 5 чи 6 літ, мав я ось яку пригоду в Нагуєвичах.
Перед нашою хатою пливла в літі невеличка річка «жабам по коліна», але по дощах була це поважна річка, глибока — на які два метри. Не встигли скінчитися дощі, як ми з сестрою Ганною вийшли подивитися на річку. Вода сягала по кладку. Я сів над берегом, сестра рівно ж, і бовтали ногами по воді. Вода була мутна. Але берег був глинистий. Не вспів я крикнути, як сестра впала в воду. Я голосно крикнув, але Ганна зникла під водою. Зараз із хати вибіг батько і миттю, як був одягнений, не надумуючись ані хвилини, скочив у воду. Тільки з трудом виловив Ганну і виніс її на берег. У ту хвилину я рівно ж упав у воду. Зовсім спокійно, вважаючи це, мабуть, за якийсь спорт,— пішов я на дно і відбився, виринув, крикнув і знов сховався у воді. Батько витягнув і мене. У першу хвилю я не відчував страху. Нас негайно переодягли й положили до ліжка. Батько нарікав, що при скаканню у воду не мав часу скинути блузи та камізельки, в якій на ланцюжку носив срібний годинник. Годинник промок, але, почищений, ходив далі. Гетьгеть пізніше батько помінявся ним за інший у Дрогобичі з нагоди одної судової розправи.
Коли я був старший і ми були в Довгополі, де жили в священика Попеля, батько знов проявив незвичайну відвагу, спасаючи старшого брата Андрія.
Справа з врятуванням брата Андрія представлялася ось як. В Довгополі пливе річка Білий Черемош, яка величиною там дорівнює Чорному Черемошеві в Жаб’ї.
На обох Черемошах іде сплав дерева. Два рази, а в посуху раз на тиждень відкривають гаті в Байтагулі, на Шибенім, і при тім рівень води підноситься на півметра. Ми всі раз бавилися на клоцах і на дарабах, які стояли на воді. Вода була дуже прозора і ясна. Повінь ще не йшла. Повінь надходила завжди досить скоро і не завжди в ту саму пору. Коли брат стояв на одній дарабі, прив’язаній до берега, і завзято гріб кермою, щоби якнайдальше відігнати її на середину ріки, поборюючи струю, підійшла повінь. Покотилася жовта мутна струя. Брат задивився на воду, і в тій хвилі еластична керма штовхнула його в груди, і він, мов грушка, полетів у воду. Ми задеревіли, але батько миттю кинувся за братом і спас його в останню хвилину…
В Довгополі портретував батька маляр Труш побіч церкви. Портрет перемальовував два рази. Тоді в Довгополі жила на одних вакаціях в домі священика Попеля Леся Українка, — незвичайно енергійна та стихійна, помимо своєї жахливої недуги».
Зі споминів Ганни Франко-Ключко.
«На літні ферії тато вибрав тепер інші сторони, а саме: гори, їздили ми до Косова, в Жаб’є, Коломию, Криворівню, Буркут.
Тато в Косові знаходив багато цікавого для своїх студій: знайомства з новими людьми, новим життям давали йому нові матеріали, нові джерела.
Друга місцевість, куди почали ми виїздити літом, це було село Криворівня на Гуцульщині, ще далі за Косовом. З Криворівні ми робили цілою родиною, а часом і великим товариством, далекі прогулянки до далеко віддалених гуцульських хат. Раз ми пішли відвідати 120літню стареньку гуцулку, котра, щоправда, була вдвоє згорблена, але зате метка і балакуча. Вона була щаслива і радісна, як тато наговорив їй багато компліментів, подивляючи її здоров’ю і живучості. Добра старенька відпровадила нас далеко з хати, дякуючи нам за відвідини, «що ви такі отсе добрі та чемні, що мене не лінувалися відвідати».
Ходили ми до Довбушевої печери, де колись Довбуш — розбійникоборонець і месник покривджених, герой багатьох оповідань і пісень,— закопав свій великий скарб. Ми йшли вузенькими стежками, переходили високі гори і темні провалля, минали бурхливі потоки і гірські озера, що таємничо і зловіщо виблискували до місяця зпоміж високих смерек. Вкінці, коли ми прийшли до славних печер, були помучені і голодні. Привітні вівчарі запросили нас до колиби, погостили нас надзвичайно смачною кулешею з густим молоком і овечим молодим сиром (будзом). По вечері ми полягали спати. З одного боку — покрівля, з другого — огнище наповняло наш захист і димом, і дуже приємним теплом. Тато ще довго сидів з вівчарями, слухаючи їх оповідання.
Повернувшись з Криворівні, тато привіз багато написаного, багато нових планів і з відновленою енергією брався до праці».
