У травні 1958 року, в журналі Союзу Українок Америки “Наше Життя”, Анна Франко-Ключко опублікувала статтю-спогад “Іменинний пиріг”, де згадувала, як щоразу на чиїсь іменини мама Ольга Франко з дому Хоружинських готувала святковий пиріг.
Публікацію Анни Франко-Ключко подаємо оригінальною, із збереженими орфографією, пунктуацією та стилістикою.
“Отой Іменинний пиріг пам’ятаю я ще з зовсім малих літ. Я була тоді ще зовсім малий карапуз і щоб бачити, що мама робить на столі, я присувала до стола малий стільчик.
На столі була велика стільниця. Тут же горнятко з мукою, а у великій, дерев’яній мисці з Косова пухке тісто, поки що накрите чистою стиркою. Мама миє старанно руки, приготовляє бляху, мастить її розтопленим маслом і посипає мукою. За цим усім слідять мої очі. Нетерпляче переступаю з ноги на ногу – тяжко дочекатись найцікавішого.
Нарешті мама відгортає покривало, мачає руки в масло і ділить тісто на три частини. Першу частину викладає на стільницю, розтачує його рівномірно на величину бляхи і піднявши легко руками, розсуває тісто в блясі так, щоб виставав малий краєчик вздовж краю бляхи. У кутах треба тісто добре втиснути, щоб бляха була вповні покрита. На це приходить начинка або фарш. Вона пахне так принадно, що я не можу витримати і прошу:
– Мамо, я хоцу покушати…
Мама усміхається і набирає її в маленьку ложечку. Але це мені замало і коли мама зайнята розкладанням по тісті начинки, я засягаю в ринку, беру вершену ложечку. Мама нібито не бачить, але усміхається і нібито до себе говорить:
– Воронятко з’їло начинку і на пиріг не стало…
Розсунувши начинку, щоб покрила тісто, накриває її другою верствою тіста, рівненько попід краї, щоб поверхня була гладка і рівна.
А тепер приходить найцікавіша частина всього.
Приглядаючись спокійно, я вже не можу більше чекати і прошу:
– Мамо, мені тіста!
Мама відриває кусочок і дає мені на стільницю, підсипану мукою, щоб тісто не прилипло. І вже мої малі ручки занурюються в пухке, м’якеньке тісто. Щоправда, його дуже мало, але нема ради, бо мамі не вистачить на пиріг. Я його мішу, кручу, тягну і тачаю… Хочу робити все те, що робить мама, але на хвилину забуваю про нього, поглядаючи, що мама робить із третьою частиною тіста.
Кусник його мама витягає і викочує в довгий, тоненький валочок. Перерізавши по половині, плете плетінку та й укладає його краєчком пирога при самій блясі. Знов бере кусник тіста і з нього викочує довгу смужку. А з неї викручує маленькі троянди і пташки. А пташки дістають дзьобики і очка з перцю. Яка розкіш!
Як це все чудово зроблене! Чи я так зумію зробити?
І знов тягне мама довгий шнурочок, ріже його на кусники, довші і коротші і здовж цілої бляхи пише ім’я іменинника. Нині це буде «Тарас», але буде і Петро, і Андрій, і Гандзя, і Тато, бо так усі ми його кличемо.
Пиріг готовий. Мама ставить його в тепле місце, щоб ще трішки підріс. Накриває його стирочкою. Заглядати до пирога не вільно, бо не підросте.
Я вертаюсь до свого тіста. Кручу його, викручую, розтачую його малою тачалкою, але в мене не виходить те, що хотілось би. То тісто прилипає до стільниці, то до тачалки, то знов заліплює мені пальці. По якомусь часі з біленького перемінюється в сіре і вже зовсім не нагадує маминого. Мені стає досадно й жаль і хочеться плакати. Але мама потішає мене, що «буде гарна булочка», кладе тісто в малу формочку і ставить у піч, а я не можу дочекатися, коли вона вже спечеться.
Скільки таких пирогів пекла моя матуся і скільки то імен вона виписувала на них! Цей звичай вона перебрала від своєї бабуні, а я навчилась від неї і мені здається, що іменини без нього не іменини. Щось їм бракувало б…
Бо це був не тільки кусник тіста, наповнений начинкою і з написом зверху.
Пиріг – це старинний звичай з України. Його пекли по селах у різних відмінах. У будні дні це були вареники, великі, робітні, часто з темної муки. Їх поливали топленим маслом і квасною сметаною. А ради свята пекли книші і пироги. Залежно від оказії була й начинка. У піст була пісна – капуста, картопля з сиром, риж із грибами, риба, вурда з конопляного сім’я, цибуля. А вже на Великдень начинка була м’ясна – свинина, мішана січеними яйцями.
Пиріг або печені пиріжки були обов’язковою стравою й серед інтелігенції. Їх подавано на найбільш парадних прийняттях. Тоді вони служили закускою, менш чи більш вибагливою, до борщу замість хліба.
А вже найбільш вони прийняті на Різдво, бо їх роздавали колядникам. Пам’ятаю, як мама зберігаючи цю традицію, пекла сотні пиріжків, складаючи їх, замочені в олію, тісно в блясі. І коли тільки роздавався тоненький спів колядників-дітей попід вікнами, тоді ми обдаровували кожного тими пиріжками.
Але найсмачніший то був наш іменинний пиріг. І тепер, коли засідаємо цілою родиною при столі святкувати день народження кожного з нас, а по середині стола він пишається, тоді мені здається, немов сама матуся є присутня між нами. Немов вона невидима, але колись сповнена великою любов’ю до нас, дітей, наклоняється над нашими головами і шепче тихо, мов подих:
– Вітаю іменинника…
Ганна Франко-Ключко
Торонто, 15 березня 1958
