Сніг пушинками кружляє,
Біле міряє шитво.
Раз на рік таке буває:
Свято! Сніг! Зима! Різдво!
ІВАН ФРАНКО
Для Івана Франка і його родини Різдво завжди було особливим святом, а різдвяна тематика у його творчості займала особливе місце.
«Різдвяні свята — се, без сумніву, найпоетичніше свято у слов’ян, ба й у всіх народів християнських. Чисто людський, а в значній мірі й соціальний інтерес в’яжеться тут найтісніше з інтересом догматично-обрядовим. Народження Того, що мав статися вчителем і просвітителем світу, потіхою «всіх труждающихся и обремененных», народження Його серед найбідніших обставин, в стайні між худобиною, все те від перших віків християнства чинило сей празник правдивим празником бідних, убогих духом та повних того «благоволенія», тої щирості до людей, котра й є найбільшою славою Божою на землі, найвищим і єдиним ідеалізмом в житті людському. Подія та, котру церков установила святкувати безпосередньо по зимовім пересиленню дня й ночі (21 грудня), т. є. на самім початку нового зросту дня, немов знаменуючи нею нехибне наближення нової весни для людськості, здавна була улюбленою темою для християнських поетів, була основою многих легенд, котрі розвивали просте й чудове в своїй простоті оповідання євангельське», писав Іван Франко у статті «Наші коляди».
У праці «Людові вірування на Підгірʼї» (1898) Іван Франко подав такий етнографічний опис Святого Вечора:
«На Св[ятий] вечір ідуть старші з роботи аж тоді, як перші зорі зазоріють. Господар несе до хати вівсяний сніп і, ставши на порозі говорить: “Дай Боже на щістє, на здоров’є з святим Рождеством!” За ним іде хтось другий і несе в вереті солому. Господар ставить сніп у куті за столом під образами, а той другий кидає солому на землю. На солому кидаються діти, розкидають і розстелюють її по хаті і, лазячи по ній на руках і ногах, кричать: ко-ко-ко! ґе-ґе-ґе! ква-ква-ква! кві-кві-кві! і т. д., наслідуючи голоси всякої домашньої звірини; се на те, щоб увесь рік худоба так велася і ховалася на господарстві.
Перед вечерею господар виймає із снопа, що на покуті, два стебла, робить із них хрестики і настромляє їх за рамки в вікні, так щоби хрестики стояли мов приліплені на шибках; се на те, щоби нечиста сила вночі не сміла заглядати до хати.
Сеї ночі світиться в хаті всю ніч, і годиться, щоби хтось усю ніч не спав; якби всі поснули, то могло би “нечисте” дістатися до хати, і тоді цілий рік у хаті були би хороби та нещастя. В тій цілі, щоб не допустити до хати нечистого сеї ночі, господар перед вечерею зарубує сокиру в горішній одвірок над хатніми дверми; ся сокира стоїть так аж до нового року.
Перед вечерею господиня накладає в черепок вугля, кидає в нього “сафатини” (аsа foetida), купленої перед тим у місті, і йде з тим до стайні та кадить коло коров, щоби чарівниця не мала приступу.
Перед вечерею, коли вже наставлять на стіл страву, господиня кличе насамперед:
– Птице, úрице, ходи до нас вечерю їсти! А як не прийдеш тепер, то щоби-сь і весь рік не приходила.
Заким сядуть за стіл, усі миються і надівають чисте шмаття. Господар набирає до черепка горючого вугля, насипає до нього ялівцю і ставить під стіл.
Заким сядуть за стіл, усі миються і надівають чисте шмаття. Господар набирає до черепка горючого вугля, насипає до нього ялівцю і ставить під стіл.
На першу страву дають капусту, далі йдуть пироги, голубці, риба (коли є), сушені яблука або сливки, а наостатку кутя. Заким зачнуть їсти кутю, господар набирає ложку і кидає під стелю, щоби Бог дав урожай. Коли досить пшеничних зерен причепиться до стелі, то се знак, що сього року збіжжя зародить; коли ж зерна повідскакують, а лишиться тільки мак, то з сього ворожать, що буде рік добрий на пчоли. Часом буває так, що й мак повідскакує (коли в ньому мало меду), то се зла ворожба.
По вечері пастух (той член сім’ї, що літом пасе худобу) крутить перевесло з сіна, котрим накритий стіл, збирає всі ложки (немиті), перев’язує тим перевеслом і застромлює за сніп на покуті, – се на те, щоб йому вліті худоба не розбігалася і не губилася.
Хто на Різдво скорше з’їсть вечерю і запрячеться, той скоро збіжжя збере з поля».
У поетичному циклі «Пісна вечеря» Іван Франко залишив нам опис страв, які готувалися на Різдво у його родині.
- Ковток чистого прісного меду котрий господар подавав всім по старшинстві – «Аби нам так увесь рік солодко було!».
- Кутя – увінчувала святковий стіл, слугуючи одночасно глибоко ритуальною стравою, походження котрої тягнеться ще з давньоруських часів, та водночас – універсальним десертом.
- Узвар – напій, котрий споживали впродовж всього року, але особливо шанували на Святвечір, вгамовував спрагу та додавав сил.
- Борщ був пісним і готувався із заквашених наперед буряків. Оскільки дружина Івана Франка – Ольга, походила з Наддніпрянщини, його готували з карасями.
- «Засипана капуста» – регіональна страва з рідної Франку Дрогобиччини, густо присмачена засмаженою цибулькою.
- Пироги, або вареники королювали на столі поряд з кутею. Їх подавали кілька ґатунків – з картоплею, грибам та капустою.
- Колочений горох – символ чоловічої привабливості. Його кололи і розминали до однорідної маси, приправляли сіллю та перцем, поливали смаженою на олії цибулькою.
- Голубці мали символізувати згоду при столі та в родині, про котру мріяли на наступний рік.
- Чарка горілки, грітої з медом, мала стати символом веселого життя та гарних взаємин.
До всього цього багатства столу Пані дому добавляла ще страви з інших ґатунків: риби, грибів чи солодкої випічки, котру традиційно добре вміли робити в Галичині.
На Різдво родина Франків завжди ходила до церкви, а потім навідувалась у рідне село Нагуєвичі.
“На Різдво ми ходили разом із сільською молоддю колядувати, заходили до хат, запрошені господарями. Запах сіна, дідух у куті, хата чистенька, прибрана вишивками, кутя на столі, – усе це бачу, мов сьогодні”, – так згадувала донька письменника Анна Франко-Ключко.
До речі, коляду «Бог предвічний» Іван Франко вважав найкращою з усіх українських церковних пісень, назвавши її перлиною серед колядок.
