Вона стояла біля витоків українського фемінізму – фемінізму, націленого не на руйнування, а на будівництво і творчість. Вона – ініціатор першої української жіночої організації. Вона заклала основи розвитку жіночих часописів, які редагували та видавали самі жінки. Вона була переконана, що її літературна творчість повинна допомогти українській жінці побачити і зрозуміти своє підпорядковане становище.
Наталія Іванівна Кобринська (дівоче прізвище Озаркевич) народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуя Снятинського району Івано-Франківської області, тоді – Королівство Галичина та Лодомерія Австрійської імперії, у родині греко-католицького священика з поважними національно-культурними традиціями.
У 1882 році Наталія Кобринська у познайомилася з О. Терлецьким і В. Полянським, які підтримали її морально і заохотили до літературної праці.
Про справжній новий талант в українській літературі швидко довідався й активний галицький народовець Іван Франко. Через знайомих він переказав мисткині, що із задоволенням почитав би її образки з життя.
Обмінявшись кількома листами, І. Франко й Н. Кобринська вперше зустрілися під час другого віча українських академіків (студентів) у Коломиї 7 серпня 1884 року, яке відбулося з ініціативи молодіжних товариств “Академічне братство” у Львові, “Січ” у Відні та “Союз” в Чернівцях в рамках мандрівки української молоді по підгірських селах влітку 1884 року.
Саме Іван Франко чи не найбільше спричинився до формування світогляду Наталії Кобринськоі. «Майже неймовірно, що на дійсні національні інтереси навів мене Іван Франко, якраз чоловік котрий спричинився найбільше до поборення у нас вузького націоналізму», – писала вона.
У спілкуванні з Франком Кобринська виразніше формує для себе ідеологічні засади своєї громадської діяльності й утверджується у власних літературних смаках.
Наслідком тісної співпраці з Франком стало створення у 1884 році «Товариства руських жінок» на чолі з Наталею Кобринською, що засвідчило поширення нових ідей у достатньо консервативному галицькому середовищі.
Промова Наталії Кобринської
на ювілеї 25-літньої літературної діяльності Івана Франка у 1898 році
Іван Франко — се талант, що становить епоху у нашому культурно-літературному розвитку. Хто знає галицьку літературу перед Франком, той, певно, тому не заперечить. Сумні то були часи, а перебірчивий читач не міг найти поживи ні в руській, ні навіть у польській літературі, що саме тоді жила споминами повстання з 63 року. Мимовільну характеристику тих часів дав один з талановитіших наших людей. До нього приставали, щоби він що писав, а він, відмовляючись, відповів на те: „Літературні теми так вичерпані, що нема про що писати”. В тих словах крилося більше правди, ніж се на позір здавалось. Поминувши наші спеціальні галицько-літературні відносини, були тут ще й інші причини. Старий романтизм доживав уже свого віку а, скристалізувавшись у певні типи і теми, довго літературою оброблювані, стратив свою свіжість. В тих часах зачали появлятися перші проби пера Івана Франка. До рук знеохоченого читача дійшли „Петрії і Довбущуки”. Там були проблиски великого таланту, але і звичайні історії романтичної школи: укриті скарби, монастирі та підземні печери. За якийсь час знов до рук того самого читача дійшли коротенькі нариси під заголовком „Борислав”. І дивне диво, невдоволений читач засоромився своєї нехіті; його поривала сила, правда, незвичайно живий колорит нарисів Франка. То не були якісь придумані люди, лише живі, що в обдертій одежині і замащених сорочках відчували, думали і говорили на свій питомий, не на якийсь їм підложений лад. Читаючи образки Франка з народного життя, набиралося довір’я в будучину того народу, що, такий бідний, темний, опущений, проявив стільки сили і натхнув такий талант. Талант Франка — се не торбан з кількома струнами, лише інструмент, достроєний до загальносвітової оркестри. Сміло можна сказати, що реалістичний період і в багатших літературах, як у польській або німецькій, не найшов такого гідного заступника, як наша має в Івані Франку. Як визначний реаліст, він зобразив цілий ряд живих типів з нашої суспільності, так мужчин, як і жінок. Щодо жінок, то з найбільшою симпатією відносився він до тих, на котрих долю і волю суспільність наложила тяжкі кайдани. Його добре, любляче серце клонилось до тих найнижчих, опущених, скривджених навіть природою, як Сурка, і упавших, як героїня „Між добрими людьми”. Незвичайно ясно і артистично оброблена виходить невільниця подружнього життя Анна з „Украденого щастя”. Ганя — „На дні” — людина дуже освічена, а через те більше чутлива на свою залежність від батьків. „Маніпулянтка” — се новий тип жінки-емансипантки, введений в нашу літературу. Врешті іде Капітанова з „Домашнього огнища”, поставлена між дві суперечності: найнижчої деморалізаціі і ніби високої моральності, дві суперечності, між котрі теперішня суспільність ставляє звичайно жінку. Тому автор, що впровадив в нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійності, заслуговує вповні на признання і вдячність того жіноцтва. Він тепер у самім розцвіті літ, сильний духом і тілом, від нього наша суспільність може надіятися ще багато, але те, що він для неї зробить, належить до нього, а тепер нехай прийме признання і подяку і від галицького руського жіноцтва за те, що вже зробив.
