Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Карпати стали вакаційною родзинкою для українських інтелектуалів. Неабиякою популярністю серед “літників” користувалася Криворівня, передусім завдячуючи Іванові Франкові, який один із перших приїхав туди на літні вакації на запрошення етнографа Володимира Гнатюка. Ці місця настільки йому сподобалися, що він приїздив сюди з сім’єю майже щоліта протягом 12-ти років. Їхати на літні канікули до Криворівні Іван Франко й Володимир Гнатюк агітували усіх своїх знайомих. Так маловідоме гірське село перетворилося на літню столицю української та наддніпрянської інтелігенції, яку місцеве населення сатирично називало «літниками» або «холериками». Володимир Гнатюк нарік Криворівню «українськими Афінами» та «надчеремоською Рив’єрою». Саме завдяки йому відкрив для себе Карпати і Михайло Коцюбинський, який вперше приїхав сюди у серпні 1910 р.
Подаємо оригінал машинопису спогадів Тараса Франка про Криворівню, який зберігається у фондах Квартири-музею родини Івана Франка у Києві, зі збереженою стилістикою й орфографією.
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ В КРИВОРІВНІ
/спогад/
Коли ми, себто родина Франків, приїхали, не вперше, до Криворівні, десь у 1910 році, підвода зупинилася коло кладки через Черемош, ми позлізали з воза, клунки в руки і гайда на хистку переправу. На піску над самою водою лежав у трусиках незнайомий нам, дітям мужчина, сильно сонцем спалений. На того «літника» із східної України нам заздалегідь звернено увагу.
– Гляньте з кладки вниз, праворуч вигрівається на сонці Коцюбинський!
– Здорові були! А не шкодить вам сонце? – гукнув тато.
– Здрастуйте: З приїздом Вас: Добро пожалувати: скоріш заносьте Ваше барахло в хату і виходьте купатися з Вашими башибужуками! – весело відповів великий гуманіст.
І мій батько і Михайло Михайлович любили пожартувати. Пізніше я довідався, що автор знаменитої повісті «Фата Моргана» має слабе серце і лікарі забороняють йому вживати соняшних ванн. Але Коцюбинський не міг жити без сонця, виїздив за ним часто в соняшну Італію і в гуцульських горах також бажав його хоча трохи захопити.
– Краще мені загинути на сонці, ніж у темниці чи в больниці! – сказав бадьоро письменник, коли я йому представився. Зрештою ні я ні мої брати не багато розмовляли із смаглявим, струнким і лагідним паном, у якого були добрі очі і завжди привітна усмішка на устах. Ми поздоровляли старших чемно і йшли до своїх забав з ровесниками. Зате раз у раз ми бачили нерозлучну трійку: Коцюбинський – Іван Франко -Гнатюк. Єсть вони всі три на фотознимці. Михайло ходив, звичайно, з паличкою, Гнатюк з біноклем, «окієном», як називали гуцули, а батько з кошиком на гриби.
Їх розмови часто були жартівливі, бо нераз лунав сміх у їх товаристві. Сходилися вони часом у гостиннім домі місцевого діяча Олекси Волянського. Батько дома нераз переповідав дотепи Михайла Коцюбинського; ходив він також з нами, хоча й рідко на блищі прогулки.
Т.Ф.
Київ, 27 лютого 1957
Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка
