Письменник, вчений, літературознавець, філософ, публіцист, громадський діяч, економіст, мовознавець… Здавалося б, цей перелік ми вивчали зі студентської лави. Здавалося б, ми знаємо про цю людину все. Але якщо глибше…
Які були в нього очі? Малюють блакитними. Згадують – сірими. Але вперта думка: він був зеленооким. Може, очі міняли колір? А головне – у цьому діячі була стримана сила.
Яким він був? Перший український інтелігент, який надів вишиванку. З діловим костюмом. Сьогодні цим нікого не здивувати, але тоді це сприймалось як неформальний рух. Українець, який ставився до свого шлюбу як до ідеологічного об’єднання Заходу і Сходу України. Людина, яка передбачила анти утопію ХХ ст. і прописала її механізм. А ще – з української літератури цей письменник найбільше екранізований. Проте, окрім “Захара Беркута” і “Украденого щастя”, одразу не згадаються інші фільми. Хоча діти згадають – якщо назвати їм мультик “Лис Микита”. А ще був старий мультфільм, “Фарбований лис” – а основою для українського письменника стала індійська казка, де був не лис, а шакал.
Діяч українського інтересу народився 27 серпня. У передсвято Успіння Божої Матері. Діва за гороскопом – ретельний, охайний, глибокий, який стверджував: “Працювати треба методично, систематично”. Це – Іван Франко (1856 – 1916).
Про нього безліч історій і поголосок, правдивих і неправдивих. Але більше – правдивих. Правда – що незадовго до смерті Франка висували на Нобелівську премію, але письменник пішов з життя і тому не встигнув отримати. За рік до цього премію отримав Ромен Роллан (сьогодні внесок цього автора вважається перебільшеним, хоча є й цікаві твори), а 1916 р. – мало відомий у світі (і у нас) талановитий швед Вернер фон Хейденстам. Сьогодні кажуть: якби в Івана Франка був достатній “піар”, то ми мали б свого нобелівського лавреата. У цьому є раціо, – адже варто почати, а далі будуть нові відзнаки. Проте “маємо, що маємо”.
А є й інші поголоски – уже неправдиві. Тут прислужилилися й ідеологія, і… сам Іван Франко. Деякі міфи про себе він поширював сам. Традиційна уява малює ковальського сина з бідної родини. Хоча коваль був дуже шанована на селі людина (бо потрібна – ще й сакральна – постать! адже напряму спілкується з вогнем!) Щоб зруйнувати міф про бідність і “темноту”, краще прочитати автобіографічне оповідання “У кузні”.
Подальші дослідження теж руйнують міф про “сина народу”. Так, духовно Франко був сином свого народу. А походження… Уже відомо, що батьківська лінія – німецька. І своє прізвище Франко наголошував на першому складі. Щоправда, кажуть, що прізвище – від назви села Франківці. Але ж звідки походить назва села? Чи не від прізвища Франк? І звідки коріння Фрáнків-Франкíв? Як бачимо, генеалогам тут є що робити, і скінчати роботу “не пора, не пора, не пора”.
З подивом дізнаємося й те, що Франка не готували жити в селі. Як він сам зізнався: умів пасти гусей – але на цю роботу ставили малих дітей. Його рано віддали навчатися й готували на інтелігента. Тому епізод, коли Михайло Коцюбинський побачив Івана Франка, який плів рибальську сітку, означав не повернення до народного коріння, а скоріше – моду (як потім були гіпі та інші неформали).
Більше відома інформація – що Франкова мати була з польського шляхетського роду Кульчицьких. Тому в німецькій і польській культурі письменник був своїм. Але обрав – український інтерес.
Після плідної, але суперечливої видавничої діяльності Франко знову заарештовується. Але після ув’язнення письменник знаходить нову стежку – дослідження давньоукраїнської літератури. Його цікавлять і житія святих, і полемічні памфлети, зокрема постать відлюдника Івана Вишенського. Пізніше йому Франко присвятить однойменну поему (1900 р.).
Неможливо перелічити за раз усе, що написав і видав Франко. Ось буквально кілька штрихів. 1897 року з’являється поетична збірка Франка “З вершин і низин” – справжній гімн бурхливому життю України, весні душі: “Не забудь, не забудь / Юних днів, днів весни, – / Путь життя, темну путь / Проясняють вони”.
У Львові Іван Франко видає журнал “Житє і Слово”, а 1896 року з’являється третя поетична збірка “Зів’яле листя” – перший зразок українського декадансу. Гірке зізнання в нерозділеному коханні супроводжується свіжістю й ліризмом: “Чого являєшся мені / У сні? / Чого звертаєш ти до мене / Чудові очі ті ясні…”. Франко бажає полинути у “фантастичні думи! Фантастичні мрії!”.
Слід вирізнити поему 1889 р. – “Смерть Каїна”. Чи написана вона під впливом містерії Байрона “Каїн”? Однозначної відповіді нема. Франко звернувся до апокрифів і легенд, які він чув від батька ще дитиною. Це дивовижно: у поетичній формі змалювати наукові труднощі – бо в апокрифах є складні моменти. Але герой постав перед читачем як живий.
1897 рік – дуже оригінальна збірка “Мій Ізмарагд”. Поет розвиває жанр притчі, але не переказує готових сюжетів саме такими, які вони були. Справжньому митцю затісно в канонах. А ще пишуться інші твори – справжні маніфести. У відомому вірші “Сідоглавому” Франко стверджує: “Ти любиш Русь, за те / Тобі і честь, і шана, / У мене ж тая Русь – / Кровава в серці рана”.
У 1899 році виходить збірка “Поеми”, тоді ж – психологічний роман “Перехресні стежки”, у якому Франко порушує проблему чесності перед собою. Сьогодні стверджують, що цей твір – фройдистський. (У 1992 році його було екранізовано – під назвою “Пастка”).
Багато автобіографічного Франко вклав у поему “Мойсей” (1905), яка вивчається в школі. Визволення юдеїв із єгипетського полону подано як конфлікт із вождем Мойсеєм, який прагне йти вперед. Поет для Франка – це визволитель нації. Типовим українським символом є терен – єдина рослина, яка дала згоду служити людям: “Здобуватиму поле для вас, / Хоч самому не треба, / І стелитися буду внизу, / Ви ж буяйте до неба”.
Він перекладав з 16 мов (лише офіційна цифра!), серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Золя, Пушкіна, Лермонтова, Міцкевича, давні легенди про святих, ісландський епос… Це відповідь на питання, чи були в українців поліглоти. Здається, Франко знав усе. Він хотів, щоб доступне йому українці – в обох імперіях – прочитали своєю мовою. Франка хвилювали проблеми розвитку літературних стилів, і їм він присвятив студії “З секретів поетичної творчости” та “Теорія і розвій історії літератури”.
Франко намагався знайти зрозумілий усім варіант української літературної мови. Урешті-решт, дослідивши фонетику та діалекти, Франко дійшов висновку, що єдиною літературною мовою повинна стати мова Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, тобто наддніпрянські говори, але збагачені західноукраїнськими говірками.
Зараз лише деякі науковці вважають санскрит незрозумілою мовою для українців. А за часів Австро-Угорської імперії це взагалі була екзотика, про яку відали хіба що німецькі вчені. Енергійний Іван Франко цікавився буквально всім, тому буддизм (модний у Німеччині, але не з-поміж українців) захопив його душу. Поет вважав, що культурна людина має розумітися на тій царині. Тому у Відні Франко навчається в професора Мюллера й здобуває ступінь доктора. Макс Мюллер подав геніальному учневі відомості про арійців, дослідження з міфології, численні теорії про буддизм. Але головне: Франко вивчив санскрит.
Проте Мюллер не був першим, хто прояснив знання Франка. Ще в 1875 році 19-тирічний студент Львівського університету намагався перекладати індійські вірші – знову ж таки з німецької. Юний поет ще не знав, що в 40 років стане першим українським санскритологом.
Листуючись з Лесею Українкою, Михайлом Драгомановим, Агатангелом Кримським, Франко ще глибше вивчає Схід і перекладає індійську літературу. Він мріє “Про індійську країну чудову, / Про індійського духа розвій…”
“Магабгарата”, “Рамаяна”, “Маркандея-пурана”… Ці слова звучали незрозуміло навіть для деяких учених, а що казати про населення загалом! Проте в перекладі на українську мову чужий побут, чужі вірування ставали такими близькими та яскравими. А в своїх поезіях Франко опрацьовує теорію буддизму: “Притча про життя”, “Притча про смерть”, збірки “Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд” та інші.
Шкода лише, що на Франкові фактично закінчилися українські традиції вивчення буддизму й санскриту. Навіть сучасники розуміли, що ковальський син (ще й українець) перевершив їх за якісь п’ять років. А в 1930-х рр. усіх сходознавців було репресовано. Добре, що Іван Франко не дожив до цього бузувірства, оскільки пішов із життя 1916 року. Він не дізнався й про те, що в 1944 році Львівський університет було знищено. А там була єдина кафедра санскритської філології…
І, звичайно, оскільки Іван Франко досі наче наш близький знайомий (про нього невимушено згадують на малій батьківщині), то давно пора увічнити його в кіно. Але якщо Франкові твори екранізовано, то постаті самого Івана Франка не пощастило. Відомий радянський (хрущовський) фільм “Іван Франко” (1956), знятий до ювілею письменника, але – пронизаний ідеологією, хоча й має кілька вдалих епізодів. Ролик у передачі “Великі українці” – короткометражний. А повноцінного художнього фільму з вдало дібраним типажем героя (ще й темпераментом) – досі немає. Хоча показати було б що – цікаво і так, щоб фільм увійшов ножем у серце.
Отже, Іван Франко ставить нам вимоги – які ставив і до себе. Без таких як він не було б українського інтересу. Ми йдемо торованою стежкою, прокладеною Каменярем (очистімо цей образ від ідеології). Він сказав актуальне й сьогодні: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів”.
Матеріал підготувала Ольга Смольницька для “Українського інтересу”
