До теми спорудження величного пам’ятника Іванові Франкові галичани повернулися у десяту річницю його смерті. 21 квітня 1926 року у Львові було створено окружний Комітет, до складу якого увійшли М. Галущинський, В. Мудрий, К. Студинський, О. Терлецький, М. Паньчук, В. Кучер, І. Огієнко, П. Холодний та багато інших.
Хоча деяким критикам його проект здався занадто імпресіоністичним і не підходив на пам’ятник І. Франкові. Асоціація Незалежних Українських Мистецтв їм пояснила, що «через натуралістичну обрібку не досягається монументального проекту, про який ходиться в першу чергу… Надгробник мусить бути стильовий і монументальний і, крім синтези франківської творчості, повинен рівно ж бути, як документ часу, висловлений в мистецьких досягненнях сучасності».На 28 травня Львівська міська влада не дозволила ходу вулицями міста, тому дійство проходило тільки на цвинтарі.
Відкриття мало відбутися о 9 годині ранку, а пізніше було оголошено, що воно переноситься на 7.30. Проте уже із 6 години ранку біля Личаківського цвинтаря зібралося чимало людей. Оскільки вхід на кладовище був обмеженим, то до могили Франка могли пройти тільки рідня Івана Франка, члени організаційного комітету і парламенської репрезентації, делегати центральних установ, гості з-поза меж Галичини, делегати повітових установ та члени хорів і оркестр.
Делегації зі Львівщини, Станіславівщини, Тернопільщини розташувались на прилеглих до цвинтаря вулицях. І лишень група з Дрогобицького повіту, як родинного повіту Франка, розмістилась біля вхідної брами. Крім цього стрункими колонами розташувались представники товариств “Сокіл”, “Луг”, “Каменярі”.
Була рівно восьма година, коли серед загальної тиші голова Комітету будови пам’ятника В. Мудрий відкрив свято промовою.
З огляду на те, що текст його виступу після 1933 року з ідеологічних міркувань ніде не друкувався, ми вирішили, з деякими скороченнями, запропонувати його тут:
«… Ніякі, ні чужі вороги, ні свої темні сили, ні тюрми, ні переслідування не спиняли цього великого каменяра ломити скалу темряви, пересудів, ренегатства і некультурності у нашому народі. Повний віри у перемогу правди, не випускав ні на хвилину молота з рук і вливав цю віру у серця інших: «Лупайте скалу, – кликав, – нехай ні жар, ні холод не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить!»
У такій надлюдській праці і боротьбі за поступ і правду шукав виключно тільки заспокоєння свого громадського і суспільного сумління, бо передусім громадські і суспільні справи були гідними виповнити зміст його життя. «Суспільна праця утяжлива. Зате ж вона плідна, та головно – вона одна лиш може заповнить без дива життя людини, бо вона одна всіх сила, всіх дум чуття, стремління людини жадає, їх вичерпує до дна».
Ясно, що хто так розумів життя і такі ставив до нього вимоги, в того було або дуже мало або зовсім не було місця на заходи для угрунтування особистого життя і забезпечення особистих вигод. Франко жив і працював для інших, а особисті приватні справи стояли у нього на задньому далекому плані. Вони були в тіні. І тому він каже про своє життя: «Я згадую минулеє життя спокійно та без радості, без туги, одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливим другом».
Здавалося б, що саме тепер повинен нас усіх томити сором за те, що перетерпів великий покійник несправедливо від наших деяких груп громадян за життя.
… Відкриваючи нині від Комітету будови надгробника Іванові Франкові і передаючи його українському громадянству, нехай мені вільно буде підкреслили, що цей надгробник здвинула нашому громадянинові і поетові вся українська живуча рать, та сама рать, що боролась і гинула за його ідеали, що томилась і кровавилась на всій широкій українській землі за здійснювання його заповітів, та сама рать, що йшла і йтиме «у мандрівку століть з його духа печаттю», та сама рать, про яку він писав:
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Просувати в ході духові шляхи
І вмирати на шляху
(Газета «Діло», 29 травня 1933 р.)
По закінченні промови редактор В. Мудрий відкрив пам’ятник, мішані хори під керівництвом І. Охримовича відспівали дві композиції С. Людкевича “Ви жертвою впали в бою” та “Присяга”.
На цьому перша частина свята закінчилась і почалася дефіляда. Біля нововідкритого пам’ятника була виставлена почесна варта, а повз нього проходили гості. Ця акція тривала півтори години.
Перший вінок на могилу поклала родина поета – з написом “Найдорожчому татові і дідові – діти і внуки”.
Після того поклали вінок від українців Канади, а далі кожен відділ складав вінок від себе. Ішли представники товариства “Заря” із Дрогобича, львівські хори, а за ними повіт за повітом, громада за громадою, школа за школою, установа за установою. Йшли посланці Дрогобиччини, Бережанщини, Підгаєччини, Золочівщини, представники Союзу Українок, молоді, “Каменярі”, УСДП, Яворівщина, Тернопільщина, Збаражчина, Рогатинщина, Стрийщина, Миколаївщина.
Після того бачили в поході групу євангеликів під проводом кількох пасторів – представників Української Євангельської Реформованої Церкви. За ними ішли делегації сіл Львівського повіту, Жовківщини, Городеччини і Сокальщини. Марширували колони жіноцтва під прапором Союзу Українок, за ними жінки з “Рідної школи”, потім Комарнянщина, львівська “Зоря”, товариство дозорців “Воля”, товариство “Сила”, дві колони луговиків. Проходили Союз Українських купців, Українське Технічне товариство, українська кооперація, представники львівських передмість: Знесіння, Клепарів, Стрийське, Галицьке, Замарстинів, Голоско, Левандівка, Сигнівка, Богданівка, Личаків.
За львів’янами рухалися львівські товариства на чолі з Соколом-Батьком, за ними Станіславщина та Хирівщина, а відтак група УСДП з прапорами і робітничим оркестром.
Загалом у дефіляді взяли участь близько 20 тисяч осіб, до пам’ятника було покладено 129 вінків, всі вони мали жовто-блакитні стрічки.
Відкриття пам ‘ятника Великому Каменяреві було не єдиною того дня подією. Об 11.30 розпочався симфонічний концерт у залі великого міського театру, а о третій годині – велике свято молоді на площі Сокола-Батька, присвячене І. Франкові.
Втішно, що відкриття пам’ятника Франкові не закінчилося одним днем.
Ще майже два тижні організовано йшли делегації з інших міст, учні шкіл з вінками і квітами на його могилу, клялися вірно служити його ідеям. А священики відправляли по ньому панахиду й освячували намогильник.
Пам’ятник Франкові став окрасою Львівського цвинтаря. «А той надгробний граніт, – писав Р. Купчинський у газеті «Діло», – це тільки дрібна частина скали, яку лупав найбільший Каменяр галицької землі».
