Подаємо фрагмент з рукописної автобіографії другого сина Івана Франка – Тараса, перекладача, літературознавця, письменника, педагога, мемуариста, упорядника архіву й бібліотеки Івана Франка, січового стрільця, художника, автора праць із франкознавства та класичної філології.
Матеріал представлений до 135-річчя від дня його народження.
Рукопис зберігається в Квартирі-музеї родини Івана Франка у Києві.
АВТОБІОГРАФІЯ
Мої батьки, точніше родичі, бо й мама була, а батько лиш один, були з роду опозиційної настанови. Мама, хоч росіянка, за ніщо мала петербурзького царя і ніколи про нього не згадувала, для тата австрійська держава була тюрмою народів, конституція – свинською, цісарський намісник виявився лотром з-під темної звізди, брехуном, паном і уявним героєм залізної руки. Для опозиції мати всіх четверо дітей перевела на православну віру. Заради демократизму деякий час одягалася по-селянськи, ходила боса до міста, підстригла волосся. Тато вчив нас особистим прикладом, як працювати швидко і добре, як жити скромно, одягатися просто, відписувати на листи без запізнення. Батько шанував людей фізичної праці, селянську роботу знав і любив. На проходах, в полі чемно поздоровляв трудящих, пильно берігся, щоб не робити шкоди, не ходити по картоплиську чи збіжжю, не толочити трави. До тварин також мав чуле серце. І не дозволяв робити їм кривду і стріляти без потреби птахів. Коли брат Петро з флоберта підстрелив білку, батько сварив.
Мама була шаленої відваги. Батькові сміливості також не бракувало. Воєнної хоробрості проявити не міг, бо по місяці його погнано з війська, ніби за поганий зір; в дійсності – за революційність.
В такій сім’ї і серед таких обставин пройшов я на світ у Львові дня 9 березня 1889 р. День випадково збігається – на шкоду мені – із Тарасовим Шевченковим днем. Відомо теж, що та днина завжди холодна і така теж у мене вдача. В родині застав я вже старшого брата Андрія і, підрісши, ходив з ним разом до всіх шкіл від народної до університету. Перший клас ми ходили до польської школи ім. Марії Магдалини, потім решту класів проходили в українській школі вправ у Народнім домі, там же вчилися в класичній гімназії, як і молодший брат Петро. Наймолодша сестра Анна вчилася у «Захоронок» і проходила учительську семінарію. Труднощів у шкільнім навчанні ми не мали, дрібні проблеми вирішував Тато, що був для нас ходячою енциклопедією. Дещо помагала й Мама, що постійно ходила на шкільні збори родичів і залюбки сварилася з учителями. Учительок в середніх, хлопчачих школах тоді ще не було. Зате було їх повно в жіночих «інтернатах». Для незаможної молоді були численні бурси. Я і мої брати були звільнені від обов’язкової католицької релігії і здавали закон божий приватно в православного пароха східної церкви. Тому що тато ні раз не мав часу, все виховання дітей перебувало в руках мами, химерної і не раз не в міру сурової. Мама в старшім віці перейшла на мішану мову. Тато говорив діалектом рідного села, бойківського, знав теж і мовні штучки.
Одного дня каже до нас господар класу:
– Франки! Чому ви не поздоровляєте отців? Розуміється, духовних, себто катехетів, що навчали закону божого.
– Я поздоровляю, – сказав Андрій.
Тим справа була вичерпана.
Коли був гарний, теплий травень, на німецькім уроці писано крейдою, поки зайшов учитель.
Не було в цьому лозунгові нічого класового. Учні пробували добитися дня, вільного від уроків. Спроби, одначе, не давали позитивних результатів. У класі не було ні якого суперництва бідняків із багацькими синками.
Скоріше позначалися партійні різниці. Більшість учнів, настроєна і вихована в національнім дусі, неприязно відносилася до вихованців москвофільських бурс, до яких належали між іншим Сваричевський, Король, син адвоката-посла. Випадково не було між ними відмінників. До «твердих» належав Савицький, учитель математики.
Івана Франка, як явного соціаліста-безбожника, не любили ні катехети, ні шкільна влада, ненавиділи москвофіли і невдахи.
У 8, найвищім класі доручено мені скласти доклад про Т.Шевченка і його творчість. Статтю, крайньо революційну, крім україніста, взяв переглядати директор, колись соціаліст, тоді ж клерикал-угодовець.
Він з місця відкинув цей реферат. Доручено моєму товаришеві К., що блідо і з поспіхом склав промову в угодовськім дусі.
В університеті мене обрано головою студентського товариства, але я не виявив організаційного хисту. А час був гарячий. Наростали університетські бучі на тлі міжслов’янської ворожнечі, була й стрілянина, в якій відзначився Коцко, східняк. Даремно великий Каменяр у відкритім листі закликав молодь вчитися здобувати знання, щоб пізніше віддати його на службу трудовому народові. Розвиток подій довів до сецесій українського студентства, що масово покидало Львів і вступало в університети у Відні і Празі. Потроху наближалася перша імперіалістична війна.
Чеські солдати і старшини масово йшли в полон до руських. Я не приховував думки, що Австрія в цій війні виграти не може, за що дістав ярлик русофіла. Ще перед закінченням війни відійшов у вічність Іван Франко, 1916, вибухла Велика соціалістична революція, що потрясла світом і провела різку межу між капіталом і працею визискуваних…
Київ, 12.IV. 1969
ТАРАС ФРАНКО
